«Сьогодні ваша кров урятувала життя»

Чому ви вирішили здати кров уперше? Це був чийсь поштовх чи власне рішення?

Це було так давно — здається, на початку 2000-х. Хтось зі студентів запропонував, і ми вперше прийшли до Інституту Амосова здавати кров. Потім була перерва, але згодом зателефонували з бази донорів і попросили компоненти — плазму. Так і відновився. Група в мене друга позитивна.

Кількість донацій не рахував. Але вистачило, щоб отримати посвідчення донора України. Ще трохи — і можна претендувати на «Почесного донора» (усміхається).

Який страх був найбільшим перед першою донацією? Як почуваєтеся під час і після?

Перед першою донацією, звісно, було трохи страшно — але це такий цілком дитячий страх, який швидко зникає. Насправді здавати кров досить легко і швидко, набагато простіше, ніж здається заздалегідь.

Більше виснажує здача компонентів — тромбоцитоферез чи плазма, процедура триваліша. Але й відновлюються вони швидше, тож за пару днів самопочуття повертається до норми.

Який момент за роки донорства запамʼятався найбільше?

Найбільше запамʼяталася не сама донація, а повідомлення, яке прийшло через деякий час після неї: «Сьогодні ваша кров врятувала життя».

До того моменту донорство для мене було чимось трохи абстрактним: приходиш, здаєш кров, повертаєшся до своїх справ. Але одна коротка СМС раптом нагадала, що десь є людина, яку я ніколи не зустріну і навіть не дізнаюся її імені — але саме в цей день їй знадобилася допомога.

Чи є у вас власний ритуал перед донацією?

Особливого ритуалу немає. Радше нагадування собі, що ти завжди можеш дати більше, ніж нічого. Донація — це щось дуже конкретне й корисне для іншої людини. Тому перед нею я просто налаштовуюся на думку, що кілька хвилин мого часу можуть стати для когось шансом на життя.

Ви — військовий, митець і донор. Як ці три частини вашої особистості повʼязані між собою?

Це різні способи робити одну й ту саму справу — підтримувати життя, навіть якщо кожен із них працює по-своєму.

У мистецтві я говорю про те, що важко висловити словами. У перформансах і гравюрах — про окупацію, про те, як чужа культура стає пасткою, про спротив. У війську — захищаю те, що є. А донорство — це, мабуть, найпростіше з трьох: мені легко ділитися. І якщо комусь це допомагає — я тішуся. Завдяки цьому кілька друзів теж стали донорами. Може, не регулярними, але навіть це — вже маленька перемога.

Що б ви сказали людям у тилу, які сумніваються — чи варто йти здавати кров або допомагати фондам під час війни?

Війна триває незалежно від того, чи ми про неї думаємо щодня. Потреба в крові й компонентах нікуди не зникає — навпаки, вона зросла: є потреби і для цивільних, і для військових та постраждалих від атак. Я, поки у війську, жодного разу не був на донації — але це не означає, що можна почекати.

Не обовʼязково робити щось героїчне. Інколи достатньо здати кров, зробити невеликий донат або підтримати тих, хто поруч. Маленькі вчинки рідко здаються великими тому, хто їх робить — але для когось вони можуть виявитися вирішальними.